В «Амсторе» не отрицают наличие двойных ценников. По версии супермаркета, наклеивание нескольких этикеток на один продукт связано с тем, что в торговой сети проводилась акция, и на упаковку с некоторыми товарами поверх прежних наклеивались стикеры с указанием новой, сниженной цены. Вместе с тем, на фотографии, предоставленной участниками рейда, отчетливо видно, что срок годности товара на новой и старой этикетках отличается в пользу новой: 24.09.11 VS 22.09.11.

Руководство сети «Амстор» расценило попытку покупателей заглянуть под этикетку как самоуправство и подало против активистов, сделавших это, судебный иск. «Срывать ценники на товарах, которые не были приобретены и являются собственностью супермаркета, запрещено законодательством. Это – самоуправство», — пояснил в комментарии «ОстроВу» специалист отдела маркетинга и рекламы «Амстора» Олег Клопов.

В результате, по информации «Демократического альянса», против активистов, которые защищали права потребителей открыли 13 гражданских дел и одно уголовное.

В частности, уголовное дело по статье 356 УК Украины «Самоуправство» было открыто судьей Киевского районного суда в городе Донецке против участников рейда Дмитрия Коробко, Сусаны Семелевич и Веры Кичигиной. Судебные слушания начнутся в Киевском райсуде 18 января в 11 часов.

Источник: http://ostro.org/news/article-341070/

Адже Олександр Дудка пропрацював на посаді голови Гуляйпільської райдержадміністрації останні п’ять років, тож добре знає ситуацію з залізорудними родовищами і повністю підтримує місцевих жителів.

- Моя позиція і як вихідця з Гуляйпільського району, і як заступника голови облдержадміністрації, і просто як людини така: я підтримую людей, бо вони є господарями на своїй землі. Ніякі розкопки та будівництво кар’єру, зміни ландшафту та природного фонду проводитися не будуть. Позиція обласної  влади однозначна: прислуховуватися до думки жителів району, які виступають категорично проти розробки родовищ. Наш головний обов’язок – захищати життя, здоров’я та інтереси народу, — зазначив Олександр Дудка.

У зазначених матеріалах йшла мова про наміри інвесторів розпочати розробку залізорудного родовища на території Гуляйпільського району. З цього  приводу жителі села Залізничне провели збори громади, на яких селяни висловилися однозначно проти будівництва ГЗК. Своє рішення вони аргументують нанесенням шкоди екології та знищенням родючих земель, на яких до того ж розташовані паї селян. У журналістів викликало сумніви і походження  канадської компанії, яка має намір інвестувати у родовище. Вони з’ясували, що її українське представництво “Гуляйполе-Айрон” зареєстроване зовсім недавно і представлене єдиною особою директора, що для компанії, яка заявляє про мільярдні інвестиції, несерйозно.

Управління у справах преси та інформації

Источник: http://www.zoda.gov.ua

Олександр Скрипник: Книжка «За золотом Нестора Махна» — це розповідь про драматичну, неординарну історію пошуку головним героєм — махновським ад’ютантом Іваном Лепетченком скарбів, захованих на території Гуляйпільського району та інших районів Запорізької і Дніпропетровської областей. Золото махновці сховали у 20-ті роки минулого століття.

Події розгортаються тоді, коли Нестор Махно вже перебував за кордоном, в еміграції, коли для нього настали досить скрутні часи: потрібно було виживати, утримувати родину. Окрім того, він потребував коштів для написання і видання історії махновського руху. Тоді він і вирішив відправити свого ад’ютанта за цими скарбами в Україну.

Легенди і оповідки про золото Махна і його пошуки я чув давно. Потім я мав змогу знайомитися із величезною кількістю недосліджених матеріалів. У мене як у журналіста, знаєте, засвербіли руки, і я зрозумів, перечитавши доступні на той час матеріали, що от саме ці сторінки історії не описані, або ж були описані з неточностями.

ВВС Україна: Як ви на ці матеріали натрапили? Не до кожного такі матеріали потрапляють, не кожен з нас може до них підійти так близько, як ви.

Олександр Скрипник: Озираючись назад, я думаю, що до Махна і цієї теми я йшов багато років. Ще після 2-го курсу факультету журналістики університету імені Шевченка я потрапив на практику саме у Гуляйполе. Чому? Важко зараз сказати. Я не мав там рідних чи знайомих – просто потягнуло саме у ці місця.

У людей мого покоління образ селянського ватажка формувався на радянських кінофільмах. І це був не зовсім позитивний образ. Уже тоді у Гуляйполі я зіткнувся із розповідями про іншого батька Махна. Згодом, коли я працював у прес-службі управління СБУ Запорізької області я отримав доступ до архівних матеріалів. Це були 90-ті роки, був активний процес розсекречення і перегляду усіх архівів. От тоді випливла оця багатотомна справа, стали зрозумілі всі етапи цієї епопеї. Потім, працюючи в центральному апараті СБУ у Києві я вирішив, що ці матеріали не можна тримати довго в шухляді, в сейфі, їх треба віддати на суд громадськості.

ВВС Україна: Усі представники ГПУ-НКВД у вашій книжці дуже лояльні чи й навіть лагідні, вони нікого не вбивали, вони намагалися співпрацювати з махновцями. Чи такими були тоді співробітники ЧК чи це, можливо, просто ваше особисте сприйняття цієї професії?

Олександр Скрипник: Ви знаєте, намагаючись змалювати у книзі образи Махна, махновців, співробітників ГПУ-НКВД, я зовсім не мав на меті ділити їх на червоних і білих, на негативних і позитивних. Я намагався показати Махна і махновців, його опонентів і супротивників такими, якими вони були. Я не намагався ідеалізувати того ж Махна. Я навіть його не виводив головною дійовою особою, головним персонажем.

Працівники НКВД теж були різні у ті часи. Була жорстокість і люди були різні. Але зауважу, що у романі більше все-таки розповідей про тих працівників ГПУ-НКВД, які працювали по лінії іноземного відділу, розвідки. Все ж була певна відмінність між тими, хто працював, так би мовити, із внутрішнім контингентом і тими, хто працював по закордону. І ще треба мати на увазі, що то була середина 20-х років. Тоді ще, можливо, було більше професіоналізму і менше тієї ідеології, менше жорстокості. Вже згодом ті ж розвідники самі потрапляли у жорнова тортурів, вони самі були знищені.

ВВС Україна: Книжка обривається на тому, що кілька спроб відкопати золото, сховане махновцями, і перевезти його за кордон, завершилися невдачами. Чи багато його залишилося на українській території, яка його подальша доля?

Олександр Скрипник: Я хотів, щоб у книзі залишилася інтрига. І, мабуть, у такій епопеї загадковій, утаємниченій, без цього не можна було обійтися.

Скажу так: мені непросто відповісти на це запитання. Частину золота відкопали соратники Махна, які залишилися в Україні і не емігрували разом з ним. Вони зрозуміли, Махно вже далеко і що він вже не повернеться. Тому деякі скарби, особливо у часи голоду, були відкопані. Щось знайшли чекісти, звісно, отримавши інформацію від близького оточення Махна.

Але зазначу, що саме про віднайдення скарбів в архівних матеріалах йдеться дуже мало. Є лише побіжні згадки про те, що деякі речі були знайдені, передані державі.

У середині 50-х років чекісти знову повернулися до цієї теми. Вони знайшли колишніх махновців з найближчого оточення, знову намагалися віднайти схованки. Під час пошуків виявилося, що якісь із скарбів були сховані у селах, на місці яких зараз — Каховське водосховище.

Я припускаю, що багато награбованого Махном золота залишилося в землі, і хіба що випадково хтось може натрапити на нього.

Тема примарного махновського золота і в 50-ті, і в 90-ті роки, навіть на початку 2000-х років продовжувала бентежити уяву нащадків. Навіть за кордоном – у США, Канаді — організовувалися експедиції нащадків колишніх махновців, які ставили за мету пошуки золота.

ВВС Україна: У книжці ви описуєте період життя Махна в еміграції. Він постає чоловіком, який просто хоче спокійного життя у Франції чи в іншій країні, хоче займатися мемуарами, жити добре за рахунок цього золота. Але історія показує його як рішучого і жорстокого до ворогів ватажка…

Олександр Скрипник: Постать справді досить суперечлива і непроста для осмислення, навіть з позицій сьогодення, і з роками він дуже змінювався.

То був якийсь революційний фанатизм анархістського спрямування, але все ж таки — бажання кращого життя для себе, для свого оточення, загалом для людей.

Він був селянським отаманом, який не прагнув збагатитися і озолотитися. Для нього ані скарби, ані золото нічого не вартували у порівнянні, скажімо, із розписаною тачанкою, гарним конем чи зброєю.

І навіть бажання відкопати, знайти золото і перевезти його за кордон базувалося не на тому, щоб збагатитися і в розкоші жити, а на тому, щоб написати і видати історію махновського руху, допомогти своїм побратимам, які опинилися у досить скрутному становищі. Вони, по суті, були вигнанцями, бідними безправними емігрантами. Та й сам Махно вже був зовсім іншим.

Він був хворою людиною, від нього відвернулися багато колег з емігрантських організацій. Він був незрозумілій, неприйнятий ними. Якби він залишився на той час в Україні, я думаю, він спокою би не давав нікому.

Але можемо спрогнозувати, що він би був заарештований і страчений без суду і слідства. Виправдати Нестора Махна за всю ту жорстокість, що мала місце до еміграції, не можна, але можна зрозуміти ситуацію, чому він саме так діяв.

Із Олександром Скрипником спілкувалася Світлана Дорош.

Источник: http://www.bbc.co.uk

9 декабря в 16.25 в дежурную часть Гуляйпольского райотдела милиции позвонила 35-летняя жительница села Успеновка. Она рассказала, что ее приемная дочь 2005 года рождения утром ушла из дома и в настоящее время не вернулась.

Не теряя ни секунды, по тревоге был поднят личный состав райотдела милиции.
На место происшествия выехала следственно-оперативная группа, которая начала расследование.

Милиционеры делали обход домов, опрашивали сельчан и вероятных свидетелей, которые могли в это время видеть ребенка, тщательно прочесывали местность поселка.

Но проведенный комплекс мероприятий не дал никаких результатов. Во время общения с хозяйкой, правоохранители обратили внимание, что она не очень откровенна с ними.

Поэтому было выдвинуто предположение – женщина намеренно вводит их в заблуждение, рассказывая о загадочном исчезновении ребенка.

В ходе расследования стало известно, что 35-летняя хозяйка жилища является опекуном малолетнего ребенка. Почти с рождения женщина взялась воспитывать малышку, поскольку ее родная мать была лишена родительских прав.

Приемная дочь немного отставала в развитии от своих сверстников и имела недостатки речи. Кроме этого, хозяйка воспитывала и своих родных детей – 10-летнего сына и 2-летнюю дочь.

Позже, когда женщину-опекуна доставили в райотдел и начали подробнее выяснять обстоятельства, картина преступления окончательно прояснилась.

Там горе-мать призналась, что уже месяц назад убила дочь и закопала ее тело на собственном огороде.

Начальник Гуляйпольского РО ГУМВД Украины в Запорожской области подполковник милиции Вадим Боровик рассказал, что по данному факту возбуждено уголовное дело по ч. 2 ст. 115 Уголовного кодекса Украины. Санкция этой статьи предусматривает лишение свободы сроком до 15 лет.

Подозреваемая сейчас находится в изоляторе временного содержания Гуляйпольского райотдела.

Следствие по делу продолжается.

http://intv-inter.net