gulaypole.info
Гуляйполе => Новости (события) => Тема начата: Валентина от Января 30, 2013, 20:16:34
-
Незабаром у нього день народження - 07.02.1949.
Я пишаюсь земляком. І є в мене спогад:
Колись за часів мого навчання в СШ (десь в кінці семидесятих) захворіла вчителька укрмови і літератури. І завуч знайшла заміну - у клас прийшов Григорій Лютий. Нас, звісно, попередили, що це поет, і щоб тихо сиділи, і таке інше... Певно, призначення і для нього було несподіваним, бо розпочав він не за темою, а про своє - про красу слова, про красу природи, про красу взагалі... "А чи знаєте ви, діти, що таке вітер?" - замріяно, аж очі закрив, спитав. І тут я, трохи подивована, що укрмови це питання не стосується (вже дещо знаю з фізики), руку підіймаю і чеканю: "Вітер - це переміщення повітряних мас з місць високого тиску в місця низького!"
Він вжахнувся... Застиг, очі стали круглі, сам почервонів і прошептав: "Боже, а я й не знав..."
Отак беспосередність-простота може прибити натхненне.
-
Хай тобою святиться мій день!
Хай тобою святиться мій день!
Ти народжена Богом кохати!
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати.
Хай це буде остання біда,
Народи нам свойого Мойсея!
Є жива ще в криницях вода,
Є кому ще зцілятися нею!
Я на тебе, кохана, молюсь,
Кожна пісня твоя — то молитва.
На красу твою божу дивлюсь,
Осягаю, за віщо йде битва.
Вечорами ще й досі курить,
Наче люлька, козацька дорога.
І душа моя вірна горить,
Ніби стиха говорить до Бога.
Хай тобою святиться мій день,
Ти народжена Богом кохати,
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати...
-
Дивная история, надо бы поздравить человека.
-
ГРУША
На ній не раз спочить сідали душі,
Немов рої бджолині з віражів.
Край шляху в рай росте та наша груша,
А хтось бурчав, що в нього на межі.
Що кида груші в сад його щоночі,
Що родить так — нема куди дівать,
Що груша й груша — що ти з неї хочеш —
За вік одне навчилась — роздавать.
Не знаю, як на те сусід мій зваживсь,
Він при землі їй стовбур підпиляв.
Іще й присипав. Взнав те я не зразу.
Спочатку думав — точить її тля.
Одна кора життя її тримала,
Та більше він себе занапастив.
Йому і так відмірювалось мало,
А вже цього Всевишній не простив.
Пече й мені. А груша, бач, простила.
Я бачив сам зимою й навесні:
Вона до нього ходить на могилу,
Несе грушки сухенькі в пелені.
***
Спасибі, світ, що серце дав мені
Без жодних патологій у любові,
Що можу я, не криючись, дзвеніть
І вільно виливатися у слові...
Що часом я щасливіший гравця –
Як птах, як діти радісні, як хмари...
Але чомусь не вірю до кінця,
Сахаюся, мов жду за все це кари...
І тим щасливим серцем так болю,
І так майбутню втрату відчуваю,
Що вже, бува, не радий, що люблю,
Що вже, бува, нічого не бажаю...
******************************
Залишайте себе на землі,
У надіях, у дітях, в онуках,
Щоб сліди не зітерла пилюка,
Не розвіялись лиця в імлі.
Залишайте себе на землі,
Роздавайте щомиті, даруйте,
Жодну пісню в собі не змарнуйте,
Не затьміть жодній мислі політ!
Це не ваше: з далеких століть
Вам передано людське батьками.
Будьте щедрими, будьте із нами!
Залишайте себе на землі!