10
« : Ноября 27, 2012, 14:05:55 »
Останнім часом в юридичній практиці все частіше складаються ситуації, коли постановою господарського суду було затверджено мирову угоду між сторонами у справі, що безпосередньо визначено ст.ст. 22, 78 Господарського процесуального кодексу України (надалі – ГПК України), але відповідач не виконує її умов.
В чинному законодавстві передбачено лише обов’язковість дотримання законності при укладенні мирової угоди. Відповідно до ст.78 ГПК України, укладення мирової угоди повинно стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмету спору, у представників сторін повинні бути повноваження на укладення мирової угоди, господарський суд зобов’язаний роз’яснити сторонам наслідки затвердження мирової угоди. Відповідно до ст. 21 ГПК України, сторонами судового процесу визнаються позивач і відповідач, а отже, мирова угода може укладатись лише між ними.
Частини 2, 4, 5 ст. 22 ГПК України містять перелік прав сторін в процесі, серед яких, зокрема, і право укладення мирової угоди.
Нормативне визначення мирової угоди в законодавчих актах України зустрічається стосовно укладання мирової угоди при провадженні справи про банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону України № 2343-ХІІ від 14 травня 1992 року "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, мирова угода визначається як домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін. Аналогічне визначення міститься і в Постанові Національного банку України № 395 від 9 жовтня 2000 року "Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків”.
Аналізуючи чинне законодавство, можна прийти до висновку, що якщо мирова угода не виконується, дії недобросовісної сторони мають оскаржуватися в судовому порядку, на підставі судового рішення має видаватися наказ, який і буде виконавчим документом.
З набуттям чинності Законом України № 1255-IV від 18.11.2003 р. «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» п. 5 ст. 3 Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження”, було виключено. Тепер мирова угода, затверджена судом, не вважається виконавчим документом, та не підлягає примусовому виконанню згідно із положеннями Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження”. Проте, ухвала господарського суду є виконавчим документом згідно п. 2 ст. 3 Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження”. Виходячи з цього, кредиторові надається право подачі до Державної виконавчої служби ухвали про затвердження мирової угоди на примусове виконання. Проте, ухвала про затвердження мирової угоди свідчить лише про затвердження мирової угоди на певних умовах та про припинення провадження у справі, але не містить у своєму змісті вимоги про вчинення певних виконавчих дій, які в силу Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження” підлягають примусовому виконанню. Таким чином, можемо стверджувати, що ухвала про затвердження мирової угоди не є виконавчим документом та згідно з положеннями Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження” не підлягає примусовому виконанню.
Вирішити цю колізію можна виходячи зі змісту Роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/289 від 18.09.1997 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”, виданих коли мирова угода відповідно до Закону України № 606 від 21.04.1999 р. "Про виконавче провадження” все ще вважалася виконавчим документом, проте й нині чинних.
Відповідно до останнього абзацу пп. 3.9.6 Роз'яснень ВАСУ № 02-5/289 від 18.09.1997 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”, в редакції Рекомендацій Президії Вищого господарського суду № 04-5/141 від 25.04.2008р., наказ господарського суду про примусове виконання мирової угоди не може бути видано, оскільки провадження зі справи припинено. У разі ж ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди:
- якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження", то вона є виконавчим документом у розумінні п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" і підлягає виконанню державною виконавчою службою; тому за наявності зазначеної умови позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду в господарських судах;
- якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних, зазначених у ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження", то така ухвала не має статусу виконавчого документа, і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.
Тому, приходимо до висновку, що заінтересована сторона у цьому разі повинна звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. На підставі рішення суду в такій справі кредитор отримує наказ господарського суду на його виконання, який визнається виконавчим документом і підлягає примусовому виконанню Державною виконавчою службою.
До аналогічного висновку стосовно примусового виконання мирової угоди прийшов і Вищий господарський суд України. Постановою від 02 грудня 2008 року у справі № 02-03-13/918 (з повним текстом можна ознайомитись на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень України) зазначається, що мирова угода за своєю правовою природою це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою, припиняють спір. Мирова угода ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах, вона, як правило, виконується добровільно. У противному разі, мирова угода, затверджена судом, може бути підставою для примусового виконання.
Ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди, є судовим актом, для якого передбачений особливий порядок його виконання.
Згідно ст.115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому ГПК України та Законом України "Про виконавче провадження”.
Зазначене кореспондується з п.2 ч.2 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження”, відповідно до якого, підлягають виконанню Державною виконавчою службою ухвали, постанови судів у господарських справах. В силу п.1 ч.1 ст.18 Закону України "Про виконавче провадження”, державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення, зазначеного у ст.3 України "Про виконавче провадження”. Законодавчо визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Враховуючи, що мирова угода, затверджена судом, припускає добровільне її виконання, а названий Закон України "Про виконавче провадження” направлений на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), то у разі невиконання стороною умов такої угоди у добровільному порядку, заінтересована сторона має звернутися до суду, який видав ухвалу про затвердження мирової угоди, із заявою про зміну порядку її виконання, з добровільного на примусовий, що стане підставою для вчинення Державною виконавчою службою дій, спрямованих на примусове виконання.
Підсумовуючи вище викладене, можна прийти до висновку, що, при укладенні мирової угоди, та в подальшому при її виконанні, може виникнути ряд проблем, особливо у разі відмови однієї зі сторін від добровільного її виконання. Проте, на даний час правова прогалина, щодо виконання в примусовому порядку мирової угоди в господарському судочинстві, усунута Вищими судовими інстанціями України.