ГРУША
На ній не раз спочить сідали душі,
Немов рої бджолині з віражів.
Край шляху в рай росте та наша груша,
А хтось бурчав, що в нього на межі.
Що кида груші в сад його щоночі,
Що родить так — нема куди дівать,
Що груша й груша — що ти з неї хочеш —
За вік одне навчилась — роздавать.
Не знаю, як на те сусід мій зваживсь,
Він при землі їй стовбур підпиляв.
Іще й присипав. Взнав те я не зразу.
Спочатку думав — точить її тля.
Одна кора життя її тримала,
Та більше він себе занапастив.
Йому і так відмірювалось мало,
А вже цього Всевишній не простив.
Пече й мені. А груша, бач, простила.
Я бачив сам зимою й навесні:
Вона до нього ходить на могилу,
Несе грушки сухенькі в пелені.
***
Спасибі, світ, що серце дав мені
Без жодних патологій у любові,
Що можу я, не криючись, дзвеніть
І вільно виливатися у слові...
Що часом я щасливіший гравця –
Як птах, як діти радісні, як хмари...
Але чомусь не вірю до кінця,
Сахаюся, мов жду за все це кари...
І тим щасливим серцем так болю,
І так майбутню втрату відчуваю,
Що вже, бува, не радий, що люблю,
Що вже, бува, нічого не бажаю...
******************************
Залишайте себе на землі,
У надіях, у дітях, в онуках,
Щоб сліди не зітерла пилюка,
Не розвіялись лиця в імлі.
Залишайте себе на землі,
Роздавайте щомиті, даруйте,
Жодну пісню в собі не змарнуйте,
Не затьміть жодній мислі політ!
Це не ваше: з далеких століть
Вам передано людське батьками.
Будьте щедрими, будьте із нами!
Залишайте себе на землі!