Скатертиною дорога…

9 червня Президент України своїм розпорядженням № 180/2006 — рп звільнив Власенка О.П. з посади голови Гуляйпільської районної державної адміністрації за неналежне виконання службових обов’язків.Безславно скінчився період “власенківщини”, який привніс у керівництво районом розбрат, бездіяльність, гризню, некомпетентність, підозрілість та інше. Один з кращих районів області Власенко в найкоротший час перетворив у “кайдашеву сім’ю”.

Трохи більше року пройшло з тих пір, як колишній голова Запорізької обласної державної адміністрації Артеменко Ю.А. далеко не по-державному, навкидя та між іншим представив Власенка як голову районної адміністрації крикливій кучці його шанувальників. Ігнорував Артеменко депутатів районної, міської та сільських рад, не запросив жодного представника політичних партій, непотрібними виявилися ні представники трудових колективів, ні їх керівники. Сам, випадково очоливши область, він по всіх районах розсіяв адміністраторів таких же випадкових, незнаючих діла, немаючих досвіду та сталих політичних поглядів, чванливих та агресивних кар’єристів.

Власенко О.П., зліплений по образу і подібності Артеменка, необтяжений досвідом та знанням, підбадьорений прикладом “патрона”, який не зважав на громадську думку, прийшов не працювати, а царювати.

Але… “Недолго музыка играла, недолго фразер танцевал”. Зовсім недовго! і ганебно! Правда, самого Артеменка вигнали ще раніше. Вище сидів — скоріше побачили.

За післявоєнну історію Гуляйпільщини так швидко ще не звільняли жодного керівника району. Бірюков І.О. очолював район чотирнадцять років. Під час післяперебудовної розрухи і державних криз зумів знайти і людей і кошти та провести в район природний газ.

Бєляєв М.С. вісімнадцять років особисто результативно впливав на економічне та соціальне піднесення Гуляйпільського району. Його діяльність символічно підкреслила побудова культурно-спортивного комплексу в місті. Тривалий час і плодотворно працювали з гуляйпільцями Коломоєць І.Є. З його ім’ям пов’язані всі здобутки кінця 60-х та початку 70-х років. Згадують добрим словом наші земляки те, що здобуто в 50-і роки разом з Абакумовим Г.М. Тарасовича І.Ф. пам’ятають разом з тими, хто здійснив післявоєнне відродження району.

Більш безплідного періоду, як “власенківщина”, в історії району не було. Можливо, лише за часів окупації.

А що ж таки робив Власенко цілий рік? Найпершою його заявою було про те, що він викорінить “бірюковський дух” і зразу ж звільнив тих з команди Бірюкова, хто уміло і ефективно працював не один рік, знав і умів набагато більше, ніж Власенко. На щастя, він не зміг зруйнувати всіх владних структур, але в їх дезорганізації дещо досяг. Коли керівники обласних управлінь порозмовляли з Власенком і оцінили його “компетентність”, вони твердо не дали йому добити керівні кадри району. Найбільш “нелюбимих” усунути не вдалося. А тут ще й “свої протеже” забули, чий хліб їдять (Приходько). Махнув Власенко рукою на цю копітку кадрову політику. Почав будувати районну організацію політичної партії “Наша Україна” і зробив усе, щоб від неї відцуралися всі, хто ще носив “помаранчеві окуляри” та плекав “помаранчеві надії”. Ніхто не приніс більшої шкоди партії “Наша Україна”, як колишній “регіонал” Власенко і результати виборів це підтвердили.

Потім він розгорнув боротьбу за передачу йому повноважень районної ради. Вимагав нагло, агресивно. На сесіях районної ради ліз у президію, проймав пильним оком опонентів, пихато доводив, що йому заважає відсутність цих повноважень. Згукував на сесії своїх шанувальників та заохочував їх до зриву сесій. Одержавши відсіч, махнув і на цю роботу рукою, гори вона гаром.

Декілька разів за минулий рік над ним нависала небезпека звільнення з посади. Тоді він починав кричати, що ці всі нападки на нього за те, що він виступає проти розробки в районі рудника. Проходила небезпека — тут же й забував про рудник, так і не вдаривши за рік по цій проблемі ні палець об палець. Керував байдуже. На запитання відповідав загальними фразами. Нічого не вирішував. “То ваші проблеми” — улюблена його відповідь на запитання.

Зовсім байдужий до сільських проблем, він їздив у село, аби здійняти колотнечу, пустити плітки, насолити “нелюбимим” керівникам. Ні в що не вникаючи, ні в чому не беручи участі, Власенко, коли йому сказали, що звільнять, найкращі в області сільськогосподарські показники району виставив, як плід власних зусиль і прагнень. Так у відомій байці орали разом муха і віл. А в дійсності Власенко неспроможний керувати районом. “Не по Сеньке шапка”.

А так хотілося, щоб до нього йшли просити посад, щоб на всіх нарадах та зборах його вихваляли. Хотілося похвалитись своїми діяннями та успішністю. Але, Олексію, не даром кажуть: “Кожен козак — хвалько, та не кожен хвалько – козак”.

А найголовніше полягає в тому, що великий гріх, так як Власенко принизливо поводитися з районною радою, так нехтувати людськими долями, так зневажати тих, з ким працюєш, так не рахуватись з думкою більшості. З самого початку його “бурхливої бездіяльності” депутати райради підказували йому навчитися поважати людей. Не почув. Тепер настав час розплати.

Те, що Власенку “дали по шапці” вселяє надію, що керівництво обласної адміністрації дійсно вже щось робить і зробить, аби в області скоріше зникли “власенківці” і почалась, нарешті, спільна праця на спільне благо.

Але разом з тим страшно подумати, що ця людина двадцять років очолювала школу. Скільки ж своїх далеко не кращих рис передав він дітям? Скільки душ скалічив? Знає лише Бог. А, не дай Бог, Власенко здумає повернутися в школу? Свят, свят, свят… Таких людей не можна допускати до виховання молоді та до керівництва людьми.

Тому, скатертиною дорога вам, Олексію Петровичу! Займіться бджолярством.

Л.Горпинич, депутат районної ради.

Источник: газета “Голос Гуляйпілля”