Олександр Скрипник: багато золота Махна залишилося у землі
Олександр Скрипник працює прес-секретарем Служби зовнішньої розвідки України. Захоплюється історією, пише книжки про українських розвідників. Каже, що деякі сторінки життя Нестора Махна майже недосліджені, особливо той період, коли керівник селянського повстанського руху 1917-1921 років перебував в еміграції.
Олександр Скрипник: Книжка «За золотом Нестора Махна» — це розповідь про драматичну, неординарну історію пошуку головним героєм — махновським ад’ютантом Іваном Лепетченком скарбів, захованих на території Гуляйпільського району та інших районів Запорізької і Дніпропетровської областей. Золото махновці сховали у 20-ті роки минулого століття.
Події розгортаються тоді, коли Нестор Махно вже перебував за кордоном, в еміграції, коли для нього настали досить скрутні часи: потрібно було виживати, утримувати родину. Окрім того, він потребував коштів для написання і видання історії махновського руху. Тоді він і вирішив відправити свого ад’ютанта за цими скарбами в Україну.
Легенди і оповідки про золото Махна і його пошуки я чув давно. Потім я мав змогу знайомитися із величезною кількістю недосліджених матеріалів. У мене як у журналіста, знаєте, засвербіли руки, і я зрозумів, перечитавши доступні на той час матеріали, що от саме ці сторінки історії не описані, або ж були описані з неточностями.
ВВС Україна: Як ви на ці матеріали натрапили? Не до кожного такі матеріали потрапляють, не кожен з нас може до них підійти так близько, як ви.
Олександр Скрипник: Озираючись назад, я думаю, що до Махна і цієї теми я йшов багато років. Ще після 2-го курсу факультету журналістики університету імені Шевченка я потрапив на практику саме у Гуляйполе. Чому? Важко зараз сказати. Я не мав там рідних чи знайомих – просто потягнуло саме у ці місця.
У людей мого покоління образ селянського ватажка формувався на радянських кінофільмах. І це був не зовсім позитивний образ. Уже тоді у Гуляйполі я зіткнувся із розповідями про іншого батька Махна. Згодом, коли я працював у прес-службі управління СБУ Запорізької області я отримав доступ до архівних матеріалів. Це були 90-ті роки, був активний процес розсекречення і перегляду усіх архівів. От тоді випливла оця багатотомна справа, стали зрозумілі всі етапи цієї епопеї. Потім, працюючи в центральному апараті СБУ у Києві я вирішив, що ці матеріали не можна тримати довго в шухляді, в сейфі, їх треба віддати на суд громадськості.
ВВС Україна: Усі представники ГПУ-НКВД у вашій книжці дуже лояльні чи й навіть лагідні, вони нікого не вбивали, вони намагалися співпрацювати з махновцями. Чи такими були тоді співробітники ЧК чи це, можливо, просто ваше особисте сприйняття цієї професії?
Олександр Скрипник: Ви знаєте, намагаючись змалювати у книзі образи Махна, махновців, співробітників ГПУ-НКВД, я зовсім не мав на меті ділити їх на червоних і білих, на негативних і позитивних. Я намагався показати Махна і махновців, його опонентів і супротивників такими, якими вони були. Я не намагався ідеалізувати того ж Махна. Я навіть його не виводив головною дійовою особою, головним персонажем.
Працівники НКВД теж були різні у ті часи. Була жорстокість і люди були різні. Але зауважу, що у романі більше все-таки розповідей про тих працівників ГПУ-НКВД, які працювали по лінії іноземного відділу, розвідки. Все ж була певна відмінність між тими, хто працював, так би мовити, із внутрішнім контингентом і тими, хто працював по закордону. І ще треба мати на увазі, що то була середина 20-х років. Тоді ще, можливо, було більше професіоналізму і менше тієї ідеології, менше жорстокості. Вже згодом ті ж розвідники самі потрапляли у жорнова тортурів, вони самі були знищені.
ВВС Україна: Книжка обривається на тому, що кілька спроб відкопати золото, сховане махновцями, і перевезти його за кордон, завершилися невдачами. Чи багато його залишилося на українській території, яка його подальша доля?
Олександр Скрипник: Я хотів, щоб у книзі залишилася інтрига. І, мабуть, у такій епопеї загадковій, утаємниченій, без цього не можна було обійтися.
Скажу так: мені непросто відповісти на це запитання. Частину золота відкопали соратники Махна, які залишилися в Україні і не емігрували разом з ним. Вони зрозуміли, Махно вже далеко і що він вже не повернеться. Тому деякі скарби, особливо у часи голоду, були відкопані. Щось знайшли чекісти, звісно, отримавши інформацію від близького оточення Махна.
Але зазначу, що саме про віднайдення скарбів в архівних матеріалах йдеться дуже мало. Є лише побіжні згадки про те, що деякі речі були знайдені, передані державі.
У середині 50-х років чекісти знову повернулися до цієї теми. Вони знайшли колишніх махновців з найближчого оточення, знову намагалися віднайти схованки. Під час пошуків виявилося, що якісь із скарбів були сховані у селах, на місці яких зараз — Каховське водосховище.
Я припускаю, що багато награбованого Махном золота залишилося в землі, і хіба що випадково хтось може натрапити на нього.
Тема примарного махновського золота і в 50-ті, і в 90-ті роки, навіть на початку 2000-х років продовжувала бентежити уяву нащадків. Навіть за кордоном – у США, Канаді — організовувалися експедиції нащадків колишніх махновців, які ставили за мету пошуки золота.
ВВС Україна: У книжці ви описуєте період життя Махна в еміграції. Він постає чоловіком, який просто хоче спокійного життя у Франції чи в іншій країні, хоче займатися мемуарами, жити добре за рахунок цього золота. Але історія показує його як рішучого і жорстокого до ворогів ватажка…
Олександр Скрипник: Постать справді досить суперечлива і непроста для осмислення, навіть з позицій сьогодення, і з роками він дуже змінювався.
То був якийсь революційний фанатизм анархістського спрямування, але все ж таки — бажання кращого життя для себе, для свого оточення, загалом для людей.
Він був селянським отаманом, який не прагнув збагатитися і озолотитися. Для нього ані скарби, ані золото нічого не вартували у порівнянні, скажімо, із розписаною тачанкою, гарним конем чи зброєю.
І навіть бажання відкопати, знайти золото і перевезти його за кордон базувалося не на тому, щоб збагатитися і в розкоші жити, а на тому, щоб написати і видати історію махновського руху, допомогти своїм побратимам, які опинилися у досить скрутному становищі. Вони, по суті, були вигнанцями, бідними безправними емігрантами. Та й сам Махно вже був зовсім іншим.
Він був хворою людиною, від нього відвернулися багато колег з емігрантських організацій. Він був незрозумілій, неприйнятий ними. Якби він залишився на той час в Україні, я думаю, він спокою би не давав нікому.
Але можемо спрогнозувати, що він би був заарештований і страчений без суду і слідства. Виправдати Нестора Махна за всю ту жорстокість, що мала місце до еміграції, не можна, але можна зрозуміти ситуацію, чому він саме так діяв.
Із Олександром Скрипником спілкувалася Світлана Дорош.
Источник: http://www.bbc.co.uk
